Якщо після ухвалення рішення про виселення особа фактично продовжує проживати у квартирі, вона не звільняється від обов'язку оплачувати отримані житлово-комунальні послуги. Крім того, законодавець покладає обов'язок з їх оплати не лише на споживача, а й на інших дієздатних осіб, які проживають та/або зареєстровані у його житлі. На це звернув увагу Чернівецький апеляційний суд, залишивши без змін рішення суду першої інстанції про стягнення з відповідачки понад 16,5 тис. грн заборгованості за послуги централізованого водопостачання та водовідведення.
КП «Чернівціводоканал» звернулося до Шевченківського районного суду м. Чернівців із позовом про стягнення заборгованості за послуги централізованого водопостачання та водовідведення, нарахованої за період з 1 травня 2017 року по 31 березня 2024 року. Суд першої інстанції позов задовольнив.
В апеляційній скарзі відповідачка зазначала, що не є власницею квартири, а після ухвалення рішення про її виселення у 2021 році не проживала у спірному житлі та перебувала за межами України. На її думку, саме власник житла повинен нести обов'язок з оплати житлово-комунальних послуг.
Залишаючи рішення без змін, колегія суддів звернула увагу, що відповідно до п.5 ч.2 ст. 7 та ч.1,3 ст. 9 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» споживач зобов'язаний оплачувати отримані житлово-комунальні послуги, а дієздатні особи, які проживають та/або зареєстровані у житлі споживача, несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями з їх оплати. Водночас відсутність письмово оформленого договору не звільняє споживача від обов'язку оплачувати фактично отримані послуги.
Суд також зазначив, що відповідно до ч. 1 ст. 543 ЦК України за наявності солідарного обов'язку кредитор має право вимагати виконання зобов'язання як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. Тому доводи апелянтки про те, що належним відповідачем є виключно власник квартири, суд визнав помилковими.
Колегія суддів наголосила, що саме по собі набрання законної сили рішенням про виселення не свідчить про припинення фактичного користування житлом та житлово-комунальними послугами. Вирішальним є встановлення факту надання послуг їх споживачу та правильності нарахування заборгованості.
При цьому Чернівецький апеляційний суд врахував правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 30 березня 2026 року у справі № 2029/2-2032/2011, згідно з якими під час розгляду спорів про стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги визначальним є встановлення факту надання обслуговуючою організацією житлово-комунальних послуг особам, які є їх споживачами, та правильності нарахування такої заборгованості. Аналогічні правові висновки містяться у постанові Верховного Суду України від 20 квітня 2016 року у справі № 6-2951цс15, а також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 751/3840/15-ц (провадження № 14-280цс18).
Суд встановив, що відповідачка разом із сім'єю фактично проживала у квартирі до 17 лютого 2025 року – дати виконання рішення суду про виселення.
Ці обставини підтверджувалися постановою державного виконавця, довідкою житлового кооперативу, матеріалами інших цивільних справ, а також письмовими поясненнями самої відповідачки та членів її сім'ї. Водночас належних і допустимих доказів проживання в іншому місці або відсутності користування послугами у спірний період вона не надала.
З огляду на зазначені обставини Чернівецький апеляційний суд залишив апеляційну скаргу без задоволення, а рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців – без змін.
Пресслужба суду
_03_03.png)
